English (UK) 
Українська Життя у слові та орнаменті: до 100-річчя Ірини Сеник
Ірина Михайлівна Сеник (8 червня 1926 р., Львів – 25 жовтня 2009 р., Борислав) – українська поетеса, громадсько-політична діячка, учасниця національно-визвольного руху, членкиня Організації українських націоналістів, а з 1979 року – активна діячка Української Гельсінської групи.
Народилась у Львові в родині Михайла Сеника, колишнього легіонера Українських січових стрільці, та Марії Сеник. Початкову освіту здобула в українському навчальному середовищі, зокрема навчалась у народній «Рідній школі» імені короля Данила та в приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів, що діяла під егідою Українського педагогічного товариства.
Із кінця 1930-х років була залучена до діяльності націоналістичного підпілля: з 1939 року – членкиня юнацької мережі ОУН, а з 1941 року – повноправна членкиня організації. Виконувала функції у сфері пропаганди, а також працювала в митрополичій консисторії під керівництвом Андрія Шептицького, що сприяло формуванню її світоглядних і морально-етичних засад.
У 1944 році вступила на факультет іноземних мов Львівського університету (англійська филологія). Однак після завершення Другої світової війни її життєвий шлях був перерваний репресіями: у 1945 році заарештована органами радянської влади та утримувалась у в’язниці на Лонцького. У 1946 році засуджена за обвинуваченням у зв’язках з Українською повстанською армією до десяти років ув’язнення у виправно-трудових таборах («Озерлаг», «Ангарлаг» Іркутської області) з подальшим довічним висланням зі Львову.
Після звільнення в 1956 році, маючи статус інваліда, була направлена на заслання до міста Анжеро-Судженськ Кемеровської області, де заочно здобула медсестринську освіту. Термін заслання завершився в 1968 році.
Після повернення в Україну проживала в Івано-Франківську, де працювала медичною сестрою та долучилася до середовища українського дисидентського руху. Співпрацювала з такими діячами, як В’ячеслав Чорновіл та Валентин Мороз, брала участь у поширенні самвидавної літератури. У 1969 році підписала колективне звернення колишніх політв’язнів проти практики повторних судових переслідувань.
У 1972 році зазнала повторного арешту й була засуджена до шести років позбавлення волі та п’яти років заслання. Покарання відбувала в таборах системи «Дублаг» (Мордовія). У 1978 році була етапована до місця заслання в Казахстан (м. Уштобе). У 1979 році стала членкинею Української Гельсінської групи.
Ірина Сеник була багатогранною творчою особистістю, яка поєднувала літературну діяльність із традиційним народним мистецтвом вишивки. Поетична творчість і вишивання стали для неї не лише формою самовираження, а й важливим засобом духовного спротиву в умовах радянських репресій. Перебуваючи в ув’язненні, таборах та на засланні, вона зверталася до творчості як до способу збереження національної ідентичності.
Мистецтво вишивання Ірина Сеник опанувала в місцях ув’язнення... За право мати голку в камері, яке в умовах радянської пенітенціарної системи розцінювалось як порушення режиму, вдавалась до тривалого голодування.
Перед другим арештом Ірина Сеник здійснила низку етнографічних поїздок селами Гуцульщини. Результатом цієї роботи стало зібрання значної колекції автентичних вишивальних зразків Космача та навколишніх сел. Дослідниця планувала видати альбом «100 взорів Космача та його присілків».
Літературну діяльність Ірина Сеник розпочала в дитячому віці – перші поезії написала у дев’ять років. Уперше її твори були опубліковані у збірці українських жінок-політв’язнів «Нездоланний дух» (1977). Згодом окремими виданнями вийшли поетичні збірки «Сувій полотна» (1990) та «Біла айстра любові» (1992), у яких авторка поєднала поетичні тексти з власними вишивками.
Значну увагу Ірина Сеник приділяла роботі з дітьми та молоддю. У 1997 році побачила світ її дитяча збірка «Книжечка бабусі Ірини для чемної дитини». У 2003 році вийшла праця «Метелики спогадів», до якої увійшли мемуари.
Упродовж 1990-2003 років виставки мистецьких робіт експонувалися в Україні та за кордоном. Ірині Сеник було присвоєно звання Героїні Світу, Почесної громадянки Борислава та Львова, а також звання Заслуженого майстра народної творчості України.
Після звільнення в 1983 році, попри обмеження у професійній діяльності, повернулася в Україну й оселилася в Бориславі. У період національного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х років брала активну участь у громадсько-політичному житті. У 1991 році була офіційно реабілітована.
Останні роки життя провела в Бориславі. Померла 25 жовтня 2009 року. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові в секторі, присвяченому діячам дисидентського руху.
