УКРАЇНА

Західні регіони України опинилися в орбіті впливу Радянського Союзу після підписання пакту Молотова – Ріббентропа 23 серпня 1939 р.

У його таємній частині йшлося про передання етнічних українських земель зі складу Польщі (включені за Берестейським мирним договором та рішенням Паризької конференції) до СРСР. Під гаслом визволення споконвічних українських земель 17 вересня 1939 р. радянська армія (617 588 осіб, 4954 гармати й міномети, 4733 танки, 3298 літаків) перетнула кордон Польщі, вступивши у Другу світову війну на боці Німеччини. Комуністичний режим окупував Галичину й Волинь упродовж 12 днів. СРСР пересунув свої кордони в західному напрямі на 250–350 км і зайняв 195 тис. кв. км території з населенням майже 13 млн осіб. Окупацію було закріплено 28 вересня 1939 р. німецько-радянським договором про дружбу та кордони.

Формальною підставою для приєднання Бессарабії та Північної Буковини стала їх «належність до українських етнічних територій». Загальна кількість військ, зосереджених на кордонах під виглядом проведення військових зборів (як і в польській кампанії), сягала 460 тис. осіб, 12 тис. гармат і близько 3 тис. танків. Із двох розроблених планів був обраний «мирний варіант дій». Окупація відбулась упродовж 28 червня – 3 липня 1940 р. 2 серпня 1940 р. Верховна рада СРСР офіційно приєднала Бессарабію та Північну Буковину до Радянського Союзу.

На окупованих українських землях одразу ж створювалися тимчасові адміністрації.

Для легітимізації об’єднання українських земель у складі УРСР у жовтні 1939 р. були скликані Народні збори Західної України. Право голосу здобули всі громадяни віком від 18 років. Але вибори не передбачали альтернативи делегатам-комуністам і відбувалися під пильним наглядом НКВД. По «публічне схвалення» об’єднання земель до м. Москва відправили спеціальну делегацію на чолі з головою Народних зборів Кирилом Студинським.

Приєднання Буковини проходило під гаслом «повернення території матері-вітчизні СРСР» (комуністичне керівництво вважало ці землі незаконно відторгнутими), і бажання населення щодо приєднання не питали: швидке розгортання збройного конфлікту в Європі допомогло знехтувати «демократією на позір». Одночасно з веденням активної пропаганди переваг радянського ладу тривала робота з дискредитації польського та румунського урядів.

Радянізація суспільства відобразилась у забороні діяльності українських і польських політичних партій, громадських організацій, наукових установ, торговельних і промислових товариств. Їх замінили Комуністична партія, комсомол, піонерська організація чи підконтрольні комуністам громадські об’єднання. На націоналізованих землях (понад 2,5 млн га, що належали поміщикам, колишнім державним урядовцям і монастирям) радянська влада насаджувала колгоспи. Було націоналізовано понад 2 тис. промислових підприємств.

Аж ніяк не всі на окупованих українських землях прийняли нову комуністичну владу. Примусова радянізація відбувалася через терор та репресії. Вказівка керівника НКВД СРСР Лаврентія Берії «очистити міста й села від ворожих елементів, апарату місцевого самоврядування, від неблагонадійних служителів культу, представників демократичної частини місцевої інтелігенції всіх національностей за класово-політичною ознакою» була виконана. Ув’язнили практично всіх представників політичної еліти, зокрема й багатьох колишніх членів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) та Комуністичної партії Польщі, колишніх офіцерів, великих землевласників, представників інтелігенції, селян-одноосібників та ін. Тільки у вересні – грудні 1939 р. в західних областях України заарештували понад 10 тис. осіб. На Буковині та в Бессарабії за перший неповний рік радянської влади було заарештовано або депортовано понад 85 тис. осіб. Організація українських націоналістів (ОУН) протистояла новому режимові, тому найбільшу групу репресованих становили учасники руху Опору та члени їхніх сімей. Масові арешти оунівців пройшли в березні 1940 р., потім було організовано низку показових процесів. Унаслідок найвідомішого з них – «Процесу 59» (відбувся в січні 1941 р., обвинувачені – переважно студенти) – до смертної кари засудили 42 особи, 11 із яких були молоді дівчата. Щодо суворості вироку в рішенні суду зазначалося: «…майже всі підсудні заявили в судовому засіданні, що не хочуть зупинити ворожу діяльність проти радянської влади, … що продовжуватимуть ворожу роботу за будь-яких умов…». У лютому 1941 р. відбувся «Процес 21» у м. Тернопіль (10 смертних вироків), у травні 1941 р. – «Процес 62» (30 смертних вироків) та «Процес 39» (27 смертних вироків) у м. Дрогобич.

Депортації стали наймасовішим видом репресій. «Широке охоплення населення» гарантувала налагоджена система контролю: паспортизація всіх громадян та реєстрація актів громадянського стану виключно радянськими органами.

Проголошена необхідність «очистити територію від неблагонадійних елементів» дала змогу комуністичній владі впродовж 1940–1941 рp. здійснити чотири масові депортації: у лютому, квітні, червні 1940 р. й травні – червні 1941 p. До переліку «неблагонадійних» включили всіх симпатиків національного руху, керівництво ліквідованих місцевих економічних, політичних, культурно-освітніх та наукових структур, представників еліти й членів сімей усіх згаданих категорій. Виселення здійснювалося без суду і слідства. Депортованим заборонялося забирати із собою багаж вагою понад 500 кг на сім’ю. Їхні нерухомість, свійські тварини й птиця націоналізовувалися. Дозволено було мати із собою одяг, посуд, дрібні господарські інструменти, гроші та коштовності, валізи чи скрині для транспортування речей.

Із території Західної України вивезли понад 1 млн осіб, що перевищувало 10 % населення; з Північної Буковини та Бессарабії у травні – червні 1941 р. – понад 11 тисяч осіб. Тисячі депортованих чоловіків, жінок, дітей загинули в дорозі й на місцях поселень у Сибіру та на Півночі від знущань, голоду й холоду через суворі природні умови.

Радянська влада репресувала у три-чотири рази більше людей на приєднаних до СРСР територіях, ніж нацисти в німецькій окупаційній зоні, де було майже вдвічі більше населення.

22–28 червня 1941 р. перед наступом німецьких військ радянська влада знищила в’язнів західноукраїнських тюрем. Масові розстріли були здійснені на виконання наказу народного комісара держбезпеки Всеволода Меркулова від 23 червня 1941 р. про «розвантажування» в’язниць. Швидке наближення фронту унеможливило евакуацію в’язнів і автоматично збільшило кількість убитих. Звична страта кулею в потилицю, масові розстріли з автоматичної зброї, підрив гранатами чи вибухівкою (жіночий відділ у Самбірській в’язниці), забиття до смерті дерев’яними молотами з набитими на них цвяхами (шахти урочища Саліна під м. Добромиль)… Коли закінчилось місце на відведених ділянках і в підвалах (у львівській в’язниці Бригідки вони були заповнені трупами під стелю), розстріляних стали складати у викопаних на подвір’ї ямах. Знайдені тіла свідчили про масові тортури. Проведена представниками німецької окупаційної влади ексгумація засвідчила кількість 4140 убитих в’язнів тільки в м. Львів. По всій території Західної України втрати становлять близько 24 тис. замордованих.