Першою серед українців у 1976 році «Праведником народів світу» визнали Олену Вітер - сестру Йосифу.

Доля цієї жінки захоплива і трагічна водночас.

До 13 років вона жила в Австрії. Закінчивши гімназію сестер Василіянок у Львові 1921 року почала студіювати медицину в інституті. Але вже за рік, після смерті батька, покинула навчання і стала черницею на ім’я Йосифа. У 1932–1939 роках була ігуменею монастиря у с. Якторів неподалік містечка Унева. Після його розгрому совєцькою владою у 1939 році очолила монастир студиток у Львові.

Її любов до України мала багато проявів. У 1924 році при монастирі сестра Йосифа організувала школу, де діти мали можливість навчатися українською мовою; у 1930-х рр. – україномовні вечірню школу для дорослих, драматичний гурток і дитячий садок. В сільському будинку «Просвіти» не тільки навчала основ християнської релігії, а також викладала історію України, українську літературу, вчила церковному співу, писала сценарії для вистав.

Від 1932 року вона – член Організації українських націоналістів. Поза церковною і просвітницькою діяльністю Йосифа збирала пожертви для порятунку українських політичних в'язнів, організовувала нелегальний перехід за кордон підпільників.

У червні 1940 року Олену Вітер заарештували співробітники НКВС за співпрацю з учасниками визвольного руху. Утримували у в’язницях «на Лонського», «Бригідки» та «на Замарстинівській» упродовж року. Пізніше вона згадувала про допити того часу: «Тягнули мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице. Потім один енкаведист вхопив мене за руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки сечі, кажучи: "Маєш, це твоє святе причастя"».

Разом з іншими в’язнями на початку вторгнення німецьких військ була засуджена до смертної кари. Бог порятував її від розстрілу, хоч у документах було зазначено про виконання вироку. 24 червня 1941 року стало її другим днем народження. У складеному того дня звіті начальника тюремного управління НКВС Львівської області зазначено, що згідно з наказом керівництва із 1355 приречених вбито 924. Але цього дня Львів бомбардували німецькі літаки і почалися заворушення, організовані ОУН, що дало змогу влаштувати втечу частини в'язнів, серед яких була й Олена Вітер.

У роки німецької окупації своє збережене життя вона примножила багатьма іншими. У львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя Йосифа переховувала від нацистів єврейських дітей.

Зі спогадів рабина Давида Кахане початки великої акції з порятунку євреїв виглядали так: «Священик Котів, виконуючи вказівки митрополита [А. Шептицького], збирав єврейських дітей по містах і селах та за допомогою ігумені Йосифи переправляв їх до монастирів і різних добродійних закладів студитського ордену. Ігуменя надавала перевагу особистій участі в порятунку дітей, дбаючи про їхню безпеку та розподіляючи їх між монастирями. Усі, хто в тому брав участь, піддавалися неймовірному ризику, але Йосифа діяла дуже рішуче, пояснюючи, що це обов'язок кожного християнина».

У жовтні 1945 року сестру Йосифу вдруге заарештували совєцькі спецслужби. Їй пригадали все: і українські школи з гуртками, і допомогу підпільникам. Вона не заперечувала, зізналася, що «мала зв'язок з УПА, надавала їм допомогу в боротьбі проти радянської влади, повністю поділяла їхні думки і працювала на користь створення самостійної України. Це я робила цілком усвідомлено, будучи вороже налаштованою до радянської влади». За це отримала вирок – 20 років ув’язнення, яке відбувала у концтаборах.

Відбувши 10 років, 5 місяців та 17 днів терміну свого ув’язнення, сестра Йосифа 29 березня 1956 року вийшла на волю. Через заборону проживати у Львові оселилась у місті Скалат на Тернопільщині, де й відійшла у засвіти 15 листопада 1988 року. До останніх днів вона опікувалася сестрами-студиткам, які вимушено перебували у підпіллі.