Інший Підмогильний:
штрихи до портрета

Цього року відзначається 125-річчя з дня народження Валер’яна Підмогильного – одного з провідних прозаїків доби Розстріляного відродження та засновника українського урбаністичного роману. Походячи із сільського середовища Катеринославщини (нині Дніпропетровська область), він вирізнявся широкими інтелектуальними зацікавленнями, поєднуючи гуманітарні та природничо-технічні студії, він самостійно опанував французьку й англійську мови.

Творчість Підмогильного характеризується виразною психологічною спрямованістю: аналіз внутрішнього світу людини становить її концептуальне ядро. Водночас письменник постає як уважний аналітик соціокультурних процесів своєї епохи, відтворюючи дійсність 1920-х років через систему промовистих деталей і точних спостережень. Його художні тексти вирізняються високим рівнем документальної та психологічної достовірності, що робить їх важливим джерелом осмислення суспільних трансформацій першої третини ХХ століття.

Валер’ян Підмогильний: псевдонім і художні позиції

Перші літературні спроби Підмогильного належать до шкільних років. Під час навчання в Катеринославському реальному училищі юнак друкував у шкільному журналі авантюрні та пригодницькі оповідання під псевдонімом «Лорд Лістер», що було наслідком його захоплення детективною, зокрема «пінкертонівською», літературою.

До старших класів захоплення жанровою авантюрною прозою минуло, і Підмогильний постає перед читачем як автор, що спрямовує увагу до глибоких психологічних і екзистенційних проблем людини в добу соціальних трансформацій.

Ця художня позиція проявилася не лише в прозі, але й у власних теоретичних і есеїстичних відступах автора. Із твору «Повість без назви» походить висловлення, де автор рефлексує над роллю мистецтва в житті людини: «Мені здається, в людському житті цілком досить горя і бур, щоб їх ще треба було доповнювати в мистецтві. Тому я малюю тільки світле і ясне. Я люблю людей і бажаю їм радості».

Ця цитата ілюструє естетичні переконання автора: замість додавання до життя нових страждань через художнє відтворення трагедій, письменник обирає творити образи, які світять і возвеличують людську здатність до радості. Такий погляд співвідноситься з його прагненням до тонкого психологічного аналізу персонажів та концентрації на внутрішньому світосприйнятті людини, що стало однією з визначальних рис його літературної манери.

Таким чином, рання етапна біографія В. Підмогильного – від «Лорда Лістера» до дорослого митця – свідчить про поступовий перехід від жанрової, пригодницької, літератури до творчості, зосередженої на психологічній глибині людини й пошуку сенсу буття в умовах динамічних суспільних змін.

Перше оповідання Валер’яна Підмогильного

В. Підмогильний звернувся до художньої творчості у ранньому віці. Одним із перших його літературних досвідів стало оповідання «Важке питання», написане приблизно 1917 року, коли автору було лише шістнадцять років. Цей твір належить до ранньої прози письменника й засвідчує характерну для Підмогильного увагу до внутрішнього світу людини, психофізіологічних процесів та проблем становлення особистості.

В основі оповідання – переживання підлітка, який намагається осмислити перехід від дитинства до дорослості, зокрема в аспекті тілесного та психоемоційного дозрівання. Літературознавці наголошують, що у творі репрезентовано інтимний досвід як екзистенційно значущу подію, а не як побутову чи скандальну тему. Центральний персонаж постає в ситуації внутрішнього конфлікту, пов’язаного з усвідомленням власної тілесності, сорому, страху й самоствердження, що свідчить про ранній інтерес автора до психологічної аналітики та проблем самопізнання.

Оповідання «Важке питання» увійшло до першої збірки В. Підмогильного «Твори. Том 1», опублікованої 1920 року, яка містила дев’ять оповідань і засвідчила формування письменника як майстра малої прози. Дослідники підкреслюють, що вже в цьому ранньому тексті виявляється характерна для автора неміфологічна, психологічно зосереджена фабула, орієнтована на аналіз внутрішніх імпульсів і мотивацій людини.

У подальші десятиліття саме цей твір став об’єктом ідеологічних спекуляцій. У 1930-х роках радянська критика та цензурні органи закидали Підмогильному «аполітичність» і «відрив від революційної дійсності», апелюючи до того, що в 1917 році молодий автор нібито був зосереджений не на «великих історичних подіях», а на «приватних, фізіологічних проблемах». Подібні звинувачення, позбавлені літературно-естетичного підґрунтя, стали частиною ширшої кампанії ідеологічного тиску на письменника й є показовими зразками абсурдності репресивної критики доби сталінізму.

Таким чином, оповідання «Важке питання» має важливе значення для розуміння раннього етапу творчості Валер’яна Підмогильного, оскільки демонструє витоки його психологізму, зацікавлення екзистенційними проблемами людського буття та сміливість тематичного вибору, що випереджала свій час.

Валер’ян Підмогильний та математична освіта

Після закінчення реального училища у 1918 році В. Підмогильний вступив до Катеринославського університету, де навчався на математичному та юридичному факультетах. Однак університетського диплома він не здобув: через складну соціально-економічну ситуацію, пов’язану з громадянською війною, голодом та матеріальними труднощами, навчання було перервано, і Підмогильний залишив вищий навчальний заклад.

Незважаючи на те, що В. Підмогильний не завершив університетську освіту, сучасні біографічні джерела підкреслюють його глибоке володіння математичними дисциплінами на той час. Він поєднував природничо-математичну підготовку з філологічними інтересами, що, ймовірно, сприяло його здатності до аналітичного мислення та ретельного розбору художніх текстів у майбутній літературній творчості.

Методологічно така математична підготовка могла впливати не лише на широку ерудицію В. Підмогильного, але й на його здатність до систематичного структурного аналізу тексту, вміння логічно послідовно конструювати художню оповідь і точний підбір образних рішень у прозі, що вирізняє його прозу серед інших авторів доби. Хоча прямі згадки про математичну діяльність Підмогильного у наукових джерелах відсутні, факт його навчання на математичному факультеті підтверджує, що він мав інтелектуальну підготовку в цій галузі, яка потім органічно увійшла до його загальної культурної компетентності.

Таким чином, хоча В. Підмогильний не продовжив академічної кар’єри в математичних науках, його вища освіта на математичному факультеті лишилася важливою складовою його інтелектуального становлення та сприяла формуванню його аналітичного підходу до художньої творчості.

Зиґмунд Фройд у просторі творчості Валер’яна Підмогильного

У біографії В. Підмогильного фіксується факт інтенційного звернення до ідей західної психологічної думки. Так, за свідченням джерел, довгий час на стіні в кімнаті письменника висів портрет австрійського психоаналітика Зиґмунда Фройда, що свідчило не лише про інтерес Підмогильного до психоаналітичної традиції, але й про проникнення ідей Фройда в його інтелектуальне оточення.

Зиґмунд Фройд – засновник психоаналізу, розвинув низку концептів, які мали істотний вплив на європейську культуру XX століття, зокрема на розуміння мотивації людської поведінки, конфліктів свідомого та несвідомого, а також індивідуальної ідентичності. У контексті української літератури міжвоєнного періоду звернення до фройдистських ідей набуло особливого значення для авторів, які шукали нові способи художнього дослідження психіки героя та конфліктів людського буття.

Для В. Підмогильного психоаналітичні мотиви стали одним із інтелектуальних джерел, що сприяли його психологізації художнього тексту. Дослідники відзначають, що в його прозі часто присутні елементи, які можуть бути інтерпретовані як відлуння фройдистських уявлень про внутрішні суперечності особистості та шляхи опрацювання психічних травм. Така орієнтація значною мірою співвідносить творчість В. Підмогильного з модерними європейськими течіями, що активно розвивалися в першій третині XX століття.

Вплив психоаналізу на творчість В. Підмогильного проявляється у кількох ключових аспектах:

1. Психологізація персонажів через глибоку рефлексію. У прозі Підмогильного детально досліджується внутрішній світ героїв, їхні приховані мотиви, суперечності та емоційні конфлікти. Цей підхід співзвучний фройдистській моделі особистості, де несвідомі прагнення та внутрішні конфлікти визначають поведінку. Наприклад, у романі «Місто» розкривається внутрішній світ головного героя, його амбіції, сумніви, страхи й прагнення. Детальне відтворення індивідуальної свідомості співзвучне з психоаналітичними моделями психології особистості.

2. Конфлікт свідомого та несвідомого. Як і в психоаналітичних концепціях, у творах В. Підмогильного часто виникають ситуації, коли персонажі намагаються узгодити зовнішні соціальні обставини та власні приховані потреби, страхи чи бажання. Так, у оповіданнях «На селі» та «Син» простежуються ситуації, коли зовнішні обставини вступають у протиріччя з прихованими імпульсами героїв, що веде до внутрішніших монологів і самозречення. Засоби психологізму, як внутрішній монолог, слугують художнім засобом для виявлення несвідомих мотивів.

3. Тематичні акценти на мотивації та внутрішніх афектах. В. Підмогильний звертається до тем емоційної травми, почуття провини, самоідентифікації та пошуку сенсу, що відображає інтерес до психоаналітичних ідей, поширених у європейській літературі першої половини XX століття. Наприклад, у оповіданні «Ваня» описано процес формування страхів і вплив моральних норм («Над-Я») на психіку дитини; тут сновидіння та страх розглядаються як маркери внутрішньої напруги, що резонує з фройдистськими концепціями психічної структури.

4. Художні засоби. Письменник застосовує прийоми потоку свідомості, психологічного монологу, детальної інтерпретації емоцій, що дає змогу читачеві заглибитися у внутрішній світ персонажа. Це відповідає фройдистській концепції детального вивчення психічних процесів. У прозі, що включає твори «Важке питання», «Остап Шаптала», «Проблема хліба», письменник застосовує психологічний монолог, детальний опис емоційних станів і конфліктів, що дозволяє читачеві зануритись у психічну динаміку персонажів.

Таким чином, факт наявності портрету З. Фройда в особистому просторі В. Підмогильного, зафіксований у джерельній базі, є показовим не лише як персональний штрих біографії, але і як індикатор ширших культурно-інтелектуальних впливів, що формували художній світ письменника та виявлялись у його естетичних пріоритетах у прозі, стали символом методологічної орієнтації автора, його прагнення досліджувати людину «зсередини», через психологію та мотивацію, конфлікти й переживання, що виходять за межі зовнішньої поведінки. Такий стиль став однією з характерних рис авторського почерку В. Підмогильного і вплинув на розвиток української психологічної прози XX століття. Його твори тяжіють до інтелектуальної проблематизації людських переживань, що робить їх близькими до європейських модерних традицій психологічного роману.

Перші кроки Валер’яна Підмогильного у літературі

Уже в юному віці В. Підмогильний проявив помітну творчу активність і прагнення до художнього самовираження. У 1919 році в Січеславі (колишній Катеринослав) молодий письменник познайомився з Петром Єфремовим – засновником часопису «Січ». У цьому виданні з’явилися його перші художні тексти, поряд із поезією Валер’яна Поліщука.

У 1920 році, коли В. Підмогильному було лише 19 років, вийшла його перша книга – «Твори. Том 1». Цей заголовок може бути інтерпретований як вияв творчої амбіційності молодого автора, так і як свідчення його внутрішньої впевненості у тривалості та перспективності власного літературного шляху. Цей збірник засвідчив формування самобутньої прози, орієнтованої на психологічну глибину образів і рефлексії над сучасністю.

Підмогильний і феномен махновського селянського руху в українській літературі 1920-х рр.

В. Підмогильний належить до письменників 1920-х років, які в українській літературі першими звернули художню увагу на соціально-історичні явища доби революції та громадянської війни, зокрема на феномен селянського повстанського руху під проводом Нестора Махна. Таке звернення мало важливе значення для українського реалізму модерної доби, оскільки до цього часу махновщина здебільшого визначалася в історіографії та публіцистиці, а не в художньому дискурсі.

Однією з ранніх спроб осмислення характеру селянських повстанських явищ у прозі В. Підмогильного стала повість «Третя революція» (1925), де події, що розгортаються в Катеринославі та на селі, ведуть до безпосереднього зіткнення між містом і селом, відлунюючи реальні конфлікти періоду громадянської війни. У повісті письменник зображує масову мобілізацію селян і появу «бундучих, веселих, чубатих хлопців» – образ, що відсилає до селянських загонів махновського типу, які тимчасово захоплюють місто, одночасно пронизуючи сюжет темою невлаштованості, соціального гніту та руйнування традиційного порядку. Підмогильний не романтизував махновський рух; навпаки, він репрезентує його як руйнівну силу революції, яка, попри прагнення незалежності й волі, не має суттєвої життєтворчої основи, спричинюючи трагедію для широких народних верств.

У художньому вирішенні цієї теми В. Підмогильний демонструє не просто етнографічні або ідеологічні судження. Його повість – це психологічне та історичне дослідження суспільних суперечностей, у яких селянство, що сподівається на звільнення від гніту, виявляється втягнутим у круговорот насильства й хаосу. Такий підхід вирізняє творчість Підмогильного серед україномовних авторів 1920-х: він не лише фіксує факт селянських рухів, а й прагне осмислити глибинні причини, символіку й психологічні наслідки цих явищ для окремої людини й спільноти.

Отже, В. Підмогильний був одним із перших українських прозаїків, хто у своїй художній прозі підняв проблему махновського руху та селянських повстань, не обмежуючись ідеологічними кліше, а показуючи складність і трагізм революційної доби через призму внутрішнього досвіду персонажів та соціальних конфліктів. Це робить його внесок важливим для розуміння не лише естетичних, а й історико-соціальних вимірів української літератури 1920-х років.

Голодомор 1921-1923 рр. у прозі Валер’яна Підмогильного

В. Підмогильний – один із перших українських письменників, хто у своїй прозі звернувся до теми масового голодомору 1921-1923 років, що охопив вісім із дванадцяти губерній, передусім південні та східні райони, України, був спричинений поєднанням природної посухи, повоєнної економічної розрухи та примусової більшовицької політики хлібозаготівель і вивозу хліба з українських степових регіонів та призвів до мільйонів людських жертв. Тему голоду він художньо осмислив у ранніх оповіданнях, змальовуючи вплив тривалого голоду на психіку й мораль людини в умовах соціального лиха.

Підмогильний зображує голод як не лише фізичну нестачу їжі, а й морально-психологічний виклик, що кардинально змінює людську свідомість, соціальні відносини та духовний світ. Його прозові тексти, написані у 1920-1927 рр., стали репрезентативними не лише для теми повоєнних лих, але й для способу художнього втілення цих лих через призму глибокої психологічної рефлексії.

У ранньому оповіданні «Собака» (1920) В. Підмогильний вводить образи голоду на рівні побутових ситуацій і екзистенційних переживань: голод стає силою, що вирівнює стосунки між людиною і твариною, нагадує про первинні тілесні потреби та руйнує соціальні маски. Це вже віддзеркалення раннього досвіду нестачі хліба в повоєнний період, коли фізична дійсність впливає на моральні вибори героя.

Оповідання «Проблема хліба» (1922) розвиває цю тему далі, вводячи хліб не лише як їжу, а як символ базових життєвих цінностей – гідності, солідарності, свободи. Герой оповідання – студент-розмірковувач, який бореться з власними ілюзіями і реаліями голоду, змушений ставити питання про сутність людського існування в умовах, де базовий ресурс на межі вимирання. Через символічний образ хліба автор досліджує не лише фізичні наслідки голоду, а і його соціальні й психологічні виміри, зокрема ставлення людей до власної гідності та емпатії. Такий підхід відповідає задекларованому в літературознавчих дослідженнях «мікрообразу» голоду, що має вагоме психологічне значення в розумінні соціальних трагедій у прозі В. Підмогильного.

Найвизначнішим твором цієї тематики є оповідання «Син» (1923), яке цілком присвячене переживанню голоду та його впливу на людську мораль і свідомість. Центральний персонаж стає в’язнем соціального лиха й власної безпорадності, змушений робити вибір між людяністю та виживанням у системі, що руйнує основи соціальних стосунків. У творі автор показує, як жорстокі випробування голоду впливають на свідомість і мораль героїв, змушують їх переосмислювати власні принципи і цінності в екстремальних умовах нестачі їжі та соціальної безпорадності.

В. Підмогильний не обмежувався констатацією соціальних умов голоду. Його проза вирізняється глибокою психологічною аналітикою станів голодуючих героїв, які переживають не лише фізичну скруту, а й розпад звичних моральних орієнтирів. Це відповідає загальноєвропейським тенденціям модерної літератури, де соціально-історична дійсність трансформується в екзистенційну дилему. У творчості Підмогильного тема голоду стає майже філософською: голод перетворюється на символ суспільної катастрофи та духовного випробування людини.

Отже, у 1920-х роках В. Підмогильний був одним із небагатьох українських письменників, які виявили готовність зобразити голод не лише як фон, але як драматичний центр художнього тексту. Його твори заклали основу для подальшого художнього осмислення голоду в українській літературі й стали важливою складовою літературної пам’яті про Голодомор.

Валер’ян Підмогильний і народження українського екзистенціалізму

Валер’ян Підмогильний належить до тих українських письменників, чия творчість істотно випередила свій час. Звернення до проблем внутрішньої самотності людини, трагізму індивідуального вибору та трагізму існування, абсурдності світу та відповідальності особистості дозволяє розглядати його прозу в контексті раннього європейського екзистенціалізму.

Як філософсько-літературна течія екзистенціалізм набув широкого визнання в європейській культурі лише у 1950-1960-х роках, насамперед у працях і художніх творах Жана-Поля Сартра, Альбера Камю, Симони де Бовуар, а також у філософських концепціях Карла Ясперса та Мартіна Гайдеґґера. Водночас його інтелектуальні витоки сягають творчості Сьорена К’єркегора та Фрідріха Ніцше, які ще в ХІХ столітті зосередили увагу на проблемах індивідуального вибору, відповідальності, самотності та граничних ситуацій людського існування.

Для екзистенціалізму визначальними є філософія існування та постійний пошук відповідей на питання трагізму, абсурдності й невлаштованості людського буття. Чимало європейських авторів звернулися до цих проблем вже після катастроф Першої та Другої світових воєн, які оголили кризу гуманістичних ідеалів і поставили людину перед досвідом радикальної втрати сенсів.

Проте Валер’ян Підмогильний одним із перших у східноєвропейському літературному просторі відчув і художньо зафіксував наближення екзистенційної катастрофи, що руйнує усталені сенси людського існування. Він не лише гостро усвідомив повоєнну інтелектуальну кризу, жах і абсурд історичної дійсності, що насувалася, а й зумів точно відобразити цей досвід у власних прозових творах, де людина постає сам-на-сам із внутрішніми конфліктами, страхом, відповідальністю за власний вибір і відчуттям екзистенційної самотності. У його художніх творах людина постає перед необхідністю самостійного вибору в умовах моральної невизначеності та внутрішньої роздвоєності. Так, у романах «Місто», «Невеличка драма», оповіданні «Третя революція» та ін. письменник зосереджується на внутрішньому світі персонажа, драмі самопізнання та конфлікті між особистістю й ворожою соціальною реальністю.

Важливим чинником формування такого світогляду стала й перекладацька діяльність письменника, яка засвідчила його глибоку залученість до європейського інтелектуального контексту та сприяла інтеграції української культури в загальноєвропейський інтелектуальний простір.

Таким чином, творчість В. Підмогильного засвідчує не лише високий рівень інтелектуалізації української прози 1920-1930-х років, а й органічне входження української літератури в загальноєвропейський процес формування екзистенційного мислення першої третини ХХ століття.

Перекладацька діяльність Валер’яна Підмогильного

В. Підмогильний належить до найвизначніших українських перекладачів французької літератури першої половини ХХ століття. Його переклади відзначаються високою стилістичною адекватністю, точним відтворенням авторського тону та мовною віртуозністю, що дозволяє зберігати художню цілісність оригінальних творів. Серед авторів, перекладених Підмогильним, – Анатоль Франс, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, Стендаль, Гельвецій, Вольтер, Дідро, Альфонс Доде, Проспер Меріме, Гюстав Флобер, Віктор Гюґо та Жорж Дюамель. Переклади цих творів і сьогодні вважаються взірцевими з точки зору стилістичної точності та літературної майстерності й неодноразово перевидавалися українськими видавництвами.

Окрім безпосереднього перекладу, В. Підмогильний був ініціатором, організатором та редактором багатотомних видань класичних французьких письменників. Зокрема, він підготував і переклав 10 томів творів Гі де Мопассана, упорядкував перший том багатотомного видання Оноре де Бальзака (1934 рр.), а також працював над 25 томами творів Анатоля Франса. Ця діяльність свідчить про його систематичний підхід до популяризації французької класики в українському культурному просторі та високий рівень професійної компетентності в перекладі складних художніх текстів.

Його перекладацька діяльність мала значний вплив на формування українського художнього перекладу, сприяючи інтеграції європейської літературної класики в український культурний контекст.

Валер’ян Підмогильний у мовознавчій та кіноадаптаційній діяльності (1926-1927)

У середині 1920-х років В. Підмогильний активно поєднував художню творчість із науково-практичною діяльністю в галузі української мови та культури. Це було характерно для творчого середовища Харкова та Києва того періоду, де письменники залучалися до програм українізації та мовної стандартизації.

Одним із важливих міждисциплінарних здобутків Підмогильного стало укладання разом із поетом і мовознавцем Євгеном Плужником словника «Фразеологія ділової мови». Словник, упорядкований у 1926 році та виданий у Києві, мав на меті систематизувати українські відповідники російсько-ділових фразеологічних зворотів і сприяти уніфікації української ділової мови, яка в умовах українізації держустанов і культурних практик потребувала надійного фразеологічного опертя. Автори в передмові підкреслювали брак усталеної української ділової фразеології та прагнули запропонувати практичне зібрання матеріалу, узятого як зі «старіших словників», так і з живої говірки службовців і установницької практики.

Ця праця мала два видання, 1926 та 1927 років, що свідчить про її практичну значущість і попит у середовищі українських службовців і культурних інтелектуалів.

Поряд із мовознавчою діяльністю 1926-1927 роки були для В. Підмогильного періодом інтенсивної творчої експансії в суміжні галузі мистецької практики. Зокрема, він працював над сценарієм кінопроєкту «Коломба» – екранізацією відомої новели (з так званих «екзотичних оповідань») французького письменника Проспера Меріме, що походить з літературної класики XIX століття. Український переклад цієї новели з’явився окремим виданням у 1927 році. Робота над сценарієм свідчить про прагнення Підмогильного адаптувати іноземні texts до новітніх форм мистецтва, зокрема, кіно.

Новела «Коломба» Проспера Меріме розгортає мотивацію сімейної честі та моральних суперечностей у середовищі корсиканських традицій, що давало багатий художній матеріал для кіноадаптації. Сам переклад В. Підмогильного сприяв популяризації франкомовної класики в Україні, а спроба перенести цей текст у сценарну форму мала бути одним із перших кроків українських літераторів у бік кіномистецтва та міжжанрових експериментів.

Отже, у 1926-1927 роках В. Підмогильний не лише продовжував розвивати власну прозову й перекладацьку діяльність, але й активно долучався до мовознавчих проєктів і культурних ініціатив, що виходили за межі чистої літератури й мали значення для формування української ділової мови та інтеграції європейських текстів у нові медіаформи.

Педагогічна діяльність Валер’яна Підмогильного

Педагогічна діяльність В. Підмогильного становить важливу складову його біографії та відіграла помітну роль у формуванні його світогляду й художнього методу. Упродовж 1919-1920 років він працював викладачем математики в українській школі імені Івана Франка, поєднуючи педагогічну роботу з адміністративною та культурно-освітньою діяльністю: зокрема обіймав посаду секретаря секції художньої пропаганди відділу народної освіти. Таким чином, Підмогильний був безпосередньо залучений до процесів формування нової української школи та культурної політики перших післяреволюційних років.

Будівля, у якій він працював у цей період, нині відома як музей «Літературне Придніпров’я». З 2011 року на її фасаді встановлено пам’ятну дошку на честь письменника, що засвідчує значущість цього етапу його життєвого й професійного шляху.

Досвід учителювання, поєднаний із відчуттям внутрішньої дистанції між особистістю та соціальним середовищем, знайшов художнє відображення у прозі В. Підмогильного. Так, у «Повісті без назви» сформульовано характерну для автора позицію спостерігача, відчуженого від «загального руху» життя: «Я – часточка, що випала з загального руху, діставши тим самим змогу побачити збоку весь процес. І за те, що я збагнув життя, воно засудило мене на самотність». Цей фрагмент можна інтерпретувати як художню рефлексію життєвого досвіду автора, зокрема й досвіду педагога, який перебуває всередині соціального механізму, але водночас зберігає критичну дистанцію щодо нього.

У 1921 році В. Підмогильний переїхав до Києва, однак через загострення продовольчої кризи та масовий голод був змушений залишити місто. У результаті він опинився у Ворзелі, де знову повернувся до педагогічної праці – цього разу як учитель української мови та політосвіти в трудовій школі. Цей період збігається з формуванням у його творчості теми голоду, соціальної дезінтеграції та моральних випробувань, що згодом буде розгорнута в оповіданнях «Проблема хліба», «Син».

Саме у Ворзелі Підмогильний познайомився з Катериною Червинською – донькою священика, майбутньою акторкою та своєю нареченою. Ця подія позначилася не лише на його особистому житті, а й на поглибленні інтересу письменника до внутрішнього світу людини, інтимних переживань і психологічної мотивації поведінки персонажів, що стане визначальною рисою його зрілої прози, зокрема роману «Місто» та повісті «Невеличка драма».

Отже, педагогічна діяльність В. Підмогильного стала важливим чинником формування його соціальної чутливості, спостережливості та психологічної аналітичності, які згодом визначили оригінальність його художнього доробку.

Арешт і загибель Валер’яна Підмогильного

У 1920-х роках В. Підмогильний був активним учасником українського літературного життя. Він входив до угруповання «Ланка», а з 1926 року – до літературної організації МАРС (Майстерня революційного слова), яка об’єднувала письменників, орієнтованих на психологічну прозу та європейські художні стандарти. Хоча МАРС проіснував недовго, у 1930-х роках його учасників офіційна критика неодноразово звинувачувала в «ідейній неблагонадійності».

На початку 1930-х років за В. Підмогильним було встановлено нагляд органів ДПУ-НКВС.

8 грудня 1934 року, під час масових репресій після вбивства Сергія Кірова, письменника заарештували за звинуваченням в участі у вигаданій «терористичній організації». Разом із ним у справі фігурували Євген Плужник, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Микола Любченко (Кость Котко) та інші представники української інтелігенції, загалом 18 осіб.

В. Підмогильного засудили до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна й відправили до Соловецького табору особливого призначення (так званий СЛОН).

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія), що стало одним із символів масових репресій проти української інтелігенції 1930-х років, рішенням особливої трійки НКВС В. Підмогильного було страчено разом з 1111 в’язнями Соловецького табору, серед яких були Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол. Разом із ними було знищено значну частину української інтелігенції – діячів культури, науки й освіти, що увійшла в історію під назвою «Розстріляне відродження».

Валер’яна Підмогильного посмертно реабілітовано в 1956 році. Проте повернення його творчої спадщини до українського культурного простору відбулося значно пізніше: між другим і третім виданнями роману «Місто» минуло майже пів століття, що є показовим прикладом тривалого замовчування ідеологічно «небезпечної» літератури радянським тоталітарним режимом. Репресії проти В. Підмогильного та плеяди представників української культури й науки демонструють різні механізми знищення української інтелігенції: від фізичного винищення до багаторічного культурного забуття. Вони стали жертвами не окремих «помилок системи», а цілеспрямованої політики ліквідації незалежної інтелектуальної думки.

Репресії проти родини Валер’яна Підмогильного

Після арешту В. Підмогильного його дружину Катерину Червінську було репресовано як члена родини «ворога народу» та вислано до віддалених районів Сибіру строком на 5 років. Разом із малолітнім сином вона мешкала поблизу Соловецького табору особливого призначення, де відбував покарання її чоловік. Водночас будь-які особисті зустрічі між подружжям були заборонені табірною адміністрацією.

Протягом тривалого часу радянські органи влади приховували від родини реальні обставини загибелі письменника. Катерині Червінській було офіційно повідомлено, що Валер’ян Підмогильний нібито помер у 1941 році від онкологічного захворювання печінки. Лише після відкриття архівів стало відомо, що письменника було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Після завершення Другої світової війни Катерина Червінська повернулася до Києва, однак уже без сина, який помер у 1941 році від серцевого захворювання. Надалі вона перебувала у складному матеріальному становищі, не маючи постійного житла, та докладала зусиль для збереження й перевидання літературної спадщини чоловіка.

Саме наполеглива діяльність Катерини Червінської – численні звернення до органів державної безпеки та запити щодо долі Валер’яна Підмогильного – сприяла прискоренню процесу його політичної реабілітації.