26 квітня 1890 року у Зінькові на Полтавщині  народився майбутній «неокласик» української літератури, майстер сонетної форми (за визначенням колег-літераторів) Микола Костянтинович Зеров.

Здобувши освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира продовжив справу батька-вчителя  – викладав у гімназіях Златополя, Києва, у Баришівській соціально-економічній школі, з 1923 року став  професором Київського університету (тоді КІНО – Київський інститут народної освіти). Тут він читав лекції, про які ходили легенди. Одночасно викладав літературу у інших навчальних закладах Києва.

На початок 1920-х років Микола Зеров вже сформований дослідник української літератури, перекладач, рецензент (друкується в газеті «Рада», журналі «Книгар»), автор книжок «Антологія римської поезії», «Нова українська поезія» та віршів. Перша збірка його поезій під назвою «Камена» виходить друком у 1924 році. Проте поетична спадщина Зерова порівняно невелика і довгий час лише близькі друзі знали, що ерудований критик, літературознавець, талановитий лектор і перекладач ще й поет.

Також він автор концепції розвитку національної культури, у якій українська мова і література є невід'ємною складовою частиною європейської культури, а кращі її зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. Положення про те, що «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд він відстоював і в полемічних статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925–1928 років.

У 1930-х маховик репресій перемолов життя Зерова, як і багатьох інших, у своїй м’ясорубці. Навесні 1930 року його змусили виступити «свідком» на процесі Спілки визволення України; у вересні 1934 року усунули від викладацької діяльності в університеті, а в листопаді звільнили.

Позбавлений роботи, покинутий друзями він їде до Москви у пошуках будь-якого заробітку, але 28 квітня 1935 року його заарештовують. Допити, знущання, врешті судове рішення, на підставі якого у лютому 1936 року Зеров опиняється на Соловках. За станом здоров’я він не міг працювати на важких роботах, тож йому випало прибирати кімнати господарської служби. Як володар комірчини сторожа після закінчення роботи міг займатись тим, що любив – перекладам та літературним студіям. Про це він писав у листах дружині.

Але у жовтні 1937 року відбувся перегляд справи і ухвалили новий вирок: вища міра покарання для Миколи Зерова та його «співучасників» – Павла Филиповича, Миколи Вороного і Бориса Пилипенка. Всіх їх розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. До 1942 року дружина Миколи Зерова – Софія не знала про його смерть.

Микола Зеров про час, в якому жив:

Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів

Була та сама навісна пора:

Безмовний Пнікс, безлюдна Агора

І безголосся суду і пританів.

І тільки часом, мов якась мара

Ще озивався сміх Аристофанів,

Сократ, як перше, виявляв профанів,

І весело роїлась дітвора.

Так само і тепер. Усе заснуло.

Все прилягло в чеканні Трасібула!

А ми? - де ж заступ нам на нашу гич,

І сапка на бур'ян, і лік на рани?

Дитяча сліпота? Сократів бич?

Чи невтишимий сміх Аристофана?

Фото: з відкритих джерел

×