(7 червня 1903, Бабайківка – 20 серпня 1975, Харків) – український письменник і прозаїк, представник покоління митців, чия творча біографія істотно позначена радянською репресивною політикою. Виходець із Катеринославщини, він розпочав літературну діяльність наприкінці 1920-х років, вступивши до організацій «Молодняк» та «Пролітфронт». У своїх ранніх творах Багмут фіксував соціальні та культурні трансформації у регіонах Середньої Азії, Далекого Сходу та Півночі, брав участь у дослідницьких експедиціях, формуючи репутацію уважного спостерігача та документаліста доби.
У 1935 році письменник став жертвою сталінських репресій: його було заарештували за сфабрикованими обвинуваченнями у «контрреволюційній діяльності» та засуджено до шести років заслання у виправно-трудових таборах Комі. Перебування в таборах суттєво вплинуло на його світогляд і подальшу творчість, заклавши в ній мотиви виживання, моральної стійкості та цінності людської гідності. Після звільнення у 1941 році він був змушений працювати на Півночі, а згодом служив на фронті, де отримав тяжке поранення.
Після війни І. Багмут повернувся до літератури, зосередившись переважно на творах для дітей та юнацтва, у яких порушував питання виховання, психологічних травм війни й соціального сирітства. Його повісті та оповідання середини ХХ століття стали значущим внеском у розвиток української літератури для молоді. У 1957 році письменника офіційно реабілітовано, що дозволило повніше інтегрувати його творчий доробок у літературний процес. Лауреат премії імені Лесі Українки (1973).
(справжнє ім’я – Іван Павлович Лозов’яга; 19 вересня 1906, Охтирка – 25 серпня 1963, Новий Ульм, ФРН) – український прозаїк, поет, драматург і політичний діяч, чия біографія тісно пов’язана із системними репресіями радянської влади. Представник покоління інтелігенції, що зазнало насильницького тиску внаслідок політики ліквідації українського культурного середовища, він неодноразово ставав об’єктом переслідувань і ув’язнень.
У 1932 році Багряного вперше заарештували за звинуваченням у «контрреволюційній агітації» в літературних творах. Наступні вісім років його життя позначені перебуванням у тюрмах, засланні та таборах НКВС на Далекому Сході та в БАМТАБі, де він пережив тортури, ізоляцію та повторні арешти. Трагізм цього досвіду ліг у основу його ключових творів – романів «Сад Гетсиманський» та «Тигролови», що стали художнім свідченням функціонування радянської каральної системи.
Після звільнення й недовгого перебування під наглядом радянських органів Багряний під час Другої світової війни долучився до українського підпілля, переїхавши до Галичини, а з 1945 року – до еміграції в Німеччині, де продовжив активну літературну, публіцистичну й політичну діяльність. Він став одним із провідних голосів української антирадянської думки в Європі, заснував газету «Українські вісті» та був співтворцем Мистецького українського руху (МУР). У своїх виступах і памфлетах, зокрема в програмній праці «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», Багряний послідовно викривав злочинний характер радянського тоталітаризму та його репресивних практик.
Постать Івана Багряного є символом українського спротиву більшовицькому режимові й літературного осмислення державного терору. Посмертно відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка (1992).
(8 (20) жовтня 1888, х. Катеринівка, Сумщина – 31 січня 1940, Харків) – український поет, драматург, театрознавець і педагог, один із провідних дослідників національної драматургії та активний учасник культурного життя Харкова 1920–1930-х років. Його творча й наукова діяльність розвивалася в умовах наростаючого ідеологічного тиску, що визначило драматизм його біографії та значною мірою вплинуло на рецепцію спадщини.
У драматургії Мамонтов відзначився тяжінням до соціально-побутової комедії та сатири, зокрема у п’єсах «Республіка на колесах», «Рожеве павутиння», «Гетьманщина», де він критично аналізував суспільні трансформації доби. Його твори характеризуються чіткою композицією, увагою до національних типажів та інтересом до проблем виховання, громадянської відповідальності й механізмів влади. Мамонтов був також авторитетним педагогом і теоретиком: викладав у Харківському музично-драматичному інституті, досліджував структуру драматичного твору та формування акторської майстерності.
Попри вагомий внесок у розвиток українського театру, Мамонтов зазнав систематичного тиску з боку радянських репресивних органів. Його твори неодноразово знімали з репертуару, а самого автора офіційно вважали «неблагонадійним». Постійний нагляд НКВС, ідеологічні закиди щодо «відхилення від партійної лінії» та звинувачення в ненадійності психологічно підірвали його стан. Репресивна політика також зачепила родину: частину родичів було розкуркулено й вислано, а дружину-німкеню та сина під час війни депортовано на спецпоселення.
В останні роки життя Мамонтов тяжко хворів, однак продовжував працювати й упорядковував власний архів, значна частина якого згодом загинула під час війни. Помер у Харкові 1940 року. Його драматургічний доробок – понад тридцять п’єс та наукові праці – лишається важливим свідченням розвитку українського театру міжвоєнної доби та впливу радянської репресивної системи на культурний процес.
(28 жовтня (10 листопада) 1903, с. Глодоси, Кіровоградщина – 6 серпня 1970, м. Київ) – український поет, журналіст і перекладач, чия творча біографія нерозривно пов’язана з інтелектуальним середовищем 1920-1930-х років та драматичним досвідом покоління «Розстріляного відродження». Формуючись у межах літературної організації «Плуг», він пройшов усі щаблі радянської системи культурної підготовки, працював у провідних редакціях доби та активно включився у процес творення нової радянської української літератури. Водночас Масенко залишався свідком руйнації цього літературного середовища через радянські репресії, що визначило подальший характер його творчості та мемуаристики.
У ранніх поетичних збірках «Степова мідь» (1927) та «Наша Азія» (1933) поет поєднує автентичні селянські мотиви з урбаністичними образами та революційним пафосом. Його лірика вирізняється схильністю до епічного узагальнення та ритмічної декларативності, а також прагненням осмислити трансформації соціального простору. Особливо показовим у цьому сенсі є двотомний віршований роман «Степ» (1938 – книга 1; 1968 – книга 2) – масштабна поетична реконструкція українсько-російських воєн і драматичних суспільних зрушень першої третини ХХ століття. Масенко працював і в інших жанрах: створював нариси, дитячі оповідання («Казка нашого лісу» (1959), «Леся і сонце» (1964)), перекладав твори Янки Купали та Абая Кунанбаєва, а після Другої світової війни став одним із найпопулярніших українських поетів-піснярів («Дніпровські хвилі», «Пісня про Дніпро»).
Хоча Масенко не був безпосередньо репресований, його творча доля окреслена трагедією покоління, що зазнало катастрофічних втрат унаслідок сталінського терору. Він працював поруч із поетами, драматургами та художниками, яких було знищено або зламано тоталітарною системою в 1930-х роках. Ця пам’ять про репресованих митців – Павла Тичину, Максима Рильського, Миколу Куліша, Анатоля Петрицького, братів Майбородів, Андрія Малишка та ін. – стала ключовим елементом його пізньої творчості. У книзі «Роман пам’яті» (1970) Т. Масенко не лише реконструює біографії своїх сучасників, а й фіксує механізми руйнування українського культурного середовища, здійсненого радянським тоталітарним режимом.
Таким чином, творча спадщина Тереня Масенка поєднує літературну еволюцію від раннього революційного романтизму до зрілої мемуарної рефлексії та постає важливим свідченням про вплив сталінських репресій на українську культуру, яка втратила ціле покоління своїх найобдарованіших митців.
(25 грудня 1897 (6 січня 1898), ст. Дебальцеве – 8 січня 1965, м. Київ) – український поет і прозаїк, одна з центральних постатей літератури ХХ століття, творчість якого поєднала ліричну традицію, революційний романтизм і гостру внутрішню драму митця, що опинився під тиском радянської тоталітарної системи.
Сосюра належав до літературних об’єднань «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ та ВУСПП; автор понад сорока поетичних збірок і низки епічних полотен («Третя Рота» (1926-1960), віршований роман «Червоногвардієць» (1937-1940)). Його рання творчість позначена поєднанням інтимної лірики з революційною риторикою (поема «Червона зима» (1922), збірки «Місто» (1924), «Сніги» (1925)). Центральною для митця стала тема внутрішнього роздвоєння між українською національною ідентичністю та вимогами радянської ідеології, що знайшло художнє втілення у збірці «Серце» (1931, заборонена) та поемі «Два Володьки» (1930).
У 1930-х роках Сосюра зазнав систематичного партійного тиску за «націоналістичні ухили», а його психічний стан різко погіршився на тлі репресивної політики та арештів колег. Найгучніша ідеологічна атака відбулася 1951 року після публікації статті в «Правді», де поета звинуватили в «буржуазному націоналізмі» за вірш «Любіть Україну» (1944), що призвело до багаторічної заборони твору. Особливо руйнівними були репресії проти його дружини, Марії Сосюри, яку 1948 року заарештували органи МДБ за сфабрикованим звинуваченням у «зв’язках з іноземними розвідками». Вона була засуджена до тривалого ув’язнення в таборах. Її арешт став важким ударом для поета, поглибивши його психологічні кризи та позначившись на подальшій творчій манері, зокрема на зростанні мотивів самотності, тривоги й трагізму.
Попри переслідування, Сосюра послідовно розвивав інтимну лірику та патріотичні мотиви, створивши низку збірок воєнного й повоєнного періоду («В годину гніву»(1942), «Солов’їні далі»(1956), «Так ніхто не кохав» (1960)). Його стиль характеризується високою емоційністю, мелодійністю, образною прозорістю та психологічною щирістю, що забезпечило поетові унікальне місце в українському літературному каноні ХХ століття.
Тривалий психологічний тиск не міг не позначитись на здоров’ї В. М. Сосюри. Переживши два інфаркти, він помер у Києві 8 січня 1965 року.
(11 (23) січня 1891, с. Піски, Чернігівщина – 16 вересня 1967, м. Київ) – український поет, перекладач і культурний діяч, одна з ключових постатей української поезії ХХ століття. Його рання творчість, зокрема збірки «Сонячні кларнети» (1918) та «Замість сонетів і октав» (1920), утвердила новаторську поетичну систему – кларнетизм, що поєднувала музичність, експресіонізм та символізм. Ранні тексти Тичини вирізняються складною образністю, філософськими узагальненнями й оригінальною акустичною організацією вірша.
У 1920-х роках поет активно включився в культурне життя УРСР, однак саме в цей період зіткнувся з першим ідеологічним тиском. Приналежність до ВАПЛІТЕ, участь у модернізації літератури та кілька творів, звинувачених у «націоналістичному ухилі», зробили його об’єктом критики партійної цензури. Відомою є й репресивна ситуація 1923 року: арешт його брата Євгена органами ДПУ та вимушені гарантійні розписки вплинули на поета психологічно й посилили його обережність у творчості.
У 1930-х роках, у атмосфері сталінського терору, Тичина змушено перейшов до партійно нормативної поезії, що стала формою пристосування до тоталітарної системи. Збірки «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1933), «Чуття єдиної родини» (1938) та наступні ідеологізовані книжки засвідчили поетичну еволюцію під тиском репресивної політики: від модерного українського символізму до офіційного соцреалізму.
Попри високі державні посади (директор Інституту літератури АН УРСР, міністр освіти УРСР, голова Верховної Ради УРСР), Тичина жив у постійній атмосфері страху й контролю. У післявоєнні десятиліття його творчість дедалі більше набувала рис ритуалізованої радянської поезії, хоча окремі твори – зокрема елементи поеми «Сковорода» (1920-1922), «Похорон друга» (1943) – засвідчили незгасну силу раннього таланту.
У літературі П. Тичина залишився водночас новатором і символом трагедії митця доби радянського тоталітаризму: автором, який створив одну з найяскравіших поетичних систем українського модернізму, але був змушений пристосуватися до репресивної моделі радянського культурного життя.
Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International license , якщо не зазначено інше. Матеріали на цьому сайті захищені законодавством, у тому числі законами про авторське право. При передруку на iнтернет-сайтах обов’язкова відкрита для пошуковиків гiперланка на http://hdauinp.org.ua.
Власність Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті
Українська 
English (UK) 
